2.2. Міжнародний економічний регіоналізм
Повернутись до змісту
На рівні національних економік інтеграція розвивається, в першу чергу, на основі формування економічних об’єднань країн з тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик (міжнародних регіональних інтеграційних угруповань).
Як теоретично обґрунтовані та практично апробовані розглядають такі основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний та політичний союзи.
Зона (асоціація, угода) преференційної торгівлі — зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами. На цій стадії ще не відпрацьовано єдиного механізму оподаткування при перетині товаром кордону, діють різні митні правила тощо. Квоти для імпорту товарів з країн-партнерів можуть бути розширені, але не ліквідуються цілком.
Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є преференційна система Британського співтовариства (1932р.), що об’єднувала 48 держав. На цій стадії початкової інтеграції сьогодні перебуває переважаюча більшість регіональних інтеграційних угрупувань світу, в тому числі СНД.
У зонах (асоціаціях, угодах) вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць через усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960р.), зона вільної торгівлі «США — Канада» (1988р.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).
Митний союз — це угода двох або декількох держави, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі (з 1948р.), в Європейському союзі (з 1968р.). На сьогодні практично на всіх континентах існує регіональна інтеграція у формі митних союзів: ЄАВТ, «МЕРКОСУР», Андський пакт, Митний Союз Центральної Африки, Асоціація країн Південно-Східної Азії.
У рамках Спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Міжнародна мобільність дозволяє більш ефективно використовувати працю, капітал та технології, що обумовлює початок інтеграції безпосередньо у сфері виробництва, а також співпрацю у грошовій, податковій (фіскальній) політиці та в політиці зайнятості. Але, крім очевидних вигод функціонування спільного ринку, він має і негативні сторони, що пов’язане із неоднорідністю економічного розвитку країн-учасниць і нееквівалентністю в отриманні вигід інтеграції.
Через ці та інші обставини виникають труднощі у створенні спільного ринку в різних регіонах світу, а прикладом успішної політики спільного ринку може слугувати лише ЄЕС.
В Економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця. Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 р.), Сполучені Штати Америки, Радянський Союз (до 1991 р.). На стадії практичної реалізації плани щодо створення економічного і валютного Європейського союзу. На основі економічних створюються повні союзи, в яких поряд з економічною забезпечуються й політична інтеграція.
У теоретичному плані цілком очевидними є переваги вільної торгівлі, що слугує науковим підґрунтям створення зон (асоціацій, угод) преференційної та вільної торгівлі. Однак теорія міжнародної регіональної економічної інтеграції базується, насамперед, на теорії митного союзу, яку було розроблено представником нового класицизму Джекобом Вайнером.
Згідно з теорією митного союзу в економіці виникають два типи ефектів. Статичні ефекти — ближні економічні наслідки, які виявляються після утворення митного союзу як його безпосередній результат. Динамічні (дальні) ефекти — економічні наслідки на віддалених стадіях функціонування митного союзу.
Очевидно, що регіональна економічна інтеграція включає відносини як між країнами-членами, так і з країнами-нечленами. Оскільки можуть відбутися відповідні зміни у торгівлі, чистий вплив на країну-інтегранта є неоднозначним і має оцінюватися з погляду кожної конкретної країни.
Здійснення регіональної інтеграційної угоди у формі митного союзу передбачає взаємні торгові преференції і введення загального митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі відносно третіх країн. Це супроводжується двома статичними ефектами:
Утворення торгівлі — переорієнтація місцевих споживачів з менш ефективного внутрішнього джерела постачання товару на більш ефективне зовнішнє джерело (імпорт), що стає можливим унаслідок усунення імпортних мит у межах митного союзу; відхилення торгівлі — це переорієнтація місцевих споживачів із закупівлі товару у ефективнішого позаінтегрального джерела постачання на менш ефективне внутрішньоінтегральне джерело, яке виникло внаслідок ліквідації імпортних мит у межах митного союзу. Як правило, здебільшого внаслідок утворення митного союзу спостерігаються обидва ефекти, але ефект утворення торгівлі більший за ефект відхилення торгівлі, отже, інтеграція в цілому веде до підвищення добробуту країн-учасниць.
Модифікація торгівлі означає зміну у торгівлі з країнами-нечленами через усунення тарифів у торгівлі товарами, що торгуються в межах митного союзу. Припускаючи, що товари, що імпортуються до митного союзу, відрізняються від тих, які виробляються в межах митного союзу, згідно з модифікацією торгівлі торговельні потоки між країнами-членами можуть бути доповнюючими до торговельних потоків з країн-нечленів, замість товарів замінників, як це припускається у відхиленні торгівлі.
Враховуючи те, що обидва явища — утворення торгівлі та відхилення торгівлі — є безумовно усталеними явищами у економічній інтеграції, то вони підпадають під дію теорії «другого кращого» (Дж. Мід), тому що економічна інтеграція є поступовим рухом до вільної торгівлі. Вільна торгівля, в свою чергу, веде до найбільш ефективного використання світових ресурсів і, таким чином, збільшує світове виробництво та добробут.
До того часу, поки митний союз не підвищує торгові бар’єри по відношенню до інших країн світу, скасування торгових бар’єрів між членами союзу є рухом у напрямку до вільної торгівлі, припускаючи, що таким чином однаковою мірою підвищується добробут країн, що входять та не входять до митного союзу. Тим не менше утворення митного союзу в залежності від умов може або поліпшити, або погіршити добробут його країн-членів та інших країн. Це і є прикладом теорії «другого кращого», яка стверджує, що коли всі необхідні умови для максимізації добробуту не можуть бути виконаними, то спроба дотримання якомога більшої кількості цих умов не має сенсу. Таким чином, формування митного союзу та скасування торгових бар’єрів лише серед його членів на практиці може і не підтвердити теоретичного висновку про зростання добробуту, що має велике значення не тільки для теорії міжнародної економіки, але й для інтеграційної практики.
Митний союз приводить до підвищення добробуту та зростання обсягів торгівлі за таких умов:
Чим вище торговельні бар’єри країн-членів до утворення союзу, тим більша можливість того, що формування митного союзу приведе до розвитку торгівлі між членами союзу, а не переорієнтує її від третіх країн до членів митного союзу.
Більш низькі торговельні бар’єри союзу у торгівлі з іншими країнами світу зменшують вірогідність високих витрат з переорієнтації торгівлі.
Наявність великої кількості країн, що входять до митного союзу, та, як наслідок, більші розміри митного союзу створюють умови, в яких стає більшою можливість того, що виробники з низькими цінами своєї продукції припинять існування як члени союзу.
Економіки країн-членів мають бути конкурентоспроможними та взаємодоповнюючими. Тоді відкриваються кращі можливості для спеціалізації у виробництві та розвитку торгівлі після утворення митного союзу. Таким чином, митний союз з більшою ймовірністю підвищить добробут, якщо цей союз сформований з двох конкуруючих країн, а не промислової або сільськогосподарської (доповнюючими) країнами.
Чим географічно ближче розташовані країни — члени митного союзу, тим менше перешкоджатимуть транспортні витрати зростанню добробуту при розвитку торгівлі між його членами.
Значний обсяг товарообігу до створення союзу та економічний взаємозв’язок між потенційними членами митного союзу веде до більших можливостей зростання добробуту в результаті формування митного союзу.
У разі утворення митних союзів з’являються й інші позитивні ефекти, наприклад, зниження адміністративних витрат унаслідок усунення прикордонних та митних бар’єрів, поліпшення колективних умов торгівлі загалом.
Важливо враховувати, що митний союз, що діє як єдине ціле на міжнародних торговельних переговорах, має змогу набагато більше впливати на прийняття рішень, аніж кожен його член окремо.
У процесі розвитку регіональної економічної інтеграції виникають динамічні ефекти, які можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для національної економіки.
Динамічні ефекти, що виникають у результаті формування митного союзу, є набагато більшими, ніж статичні ефекти. Відомо, наприклад, що Велика Британія приєдналася до ЄС у 1973 році в першу чергу саме через них. Сучасні емпіричні дослідження показали, що динамічні ефекти приблизно у 5—6 разів є більші за статичні.
Виділяють такі дальні позитивні наслідки від утворення митного союзу:
зростання конкуренції між виробниками з різних країн, яка веде до покращення якості товарів, технологічного оновлення тощо;
використання переваг економії на масштабах виробництва;
збільшення припливу іноземних інвестицій, оскільки корпорації з країн, що не входять до союзу, прагнуть зберегти за собою певний сегмент закритого митним бар’єром ринку за рахунок створення підприємств усередині країн, що інтегруються.
Зважаючи на те, що преференції змінюють мотивацію фірм як тих, що знаходяться у зоні преференційної торгівлі, так і поза її межами, формування регіональної інтеграційної угоди здебільшого впливає на обсяги прямих інвестицій. Це відбувається навіть у випадках, коли регіональні торговельні угоди (РТУ) не втручаються у регулювання щодо інвестицій (що досить часто відслідковується в угодах). Різниця тут у тих факторах, що стосуються передислокації існуючого виробництва та дислокації нових виробничих потужностей. Передислокація найчастіше передбачається як найменший елемент поправок у регіональній інтеграційній угоді, оскільки переваги від передислокації мають бути значними, щоб покрити витрати, наприклад, по закриттю заводу, поверненню первинної інвестиції та працевлаштуванню надлишків робочої сили.
Фірми, розташовані у третіх країнах, матимуть мотиви щодо дислокації нових виробничих потужностей у країнах-членах, що сприятиме слугувати для інших країн інтенсифікації і внутрішньо-регіонального експорту. Утворення великого інтеграційного ринку у поєднанні з підвищеною конкуренцією знизить ціну виробництва одиниці продукції та підвищить інвестиційну привабливість регіону. Таким же чином ефекти внутрішньо-регіональної лібералізації щодо підвищення доходів від капіталовкладень у подальшому будуть підвищувати мотивацію щодо прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) по мірі того як країни очікуватимуть розширення ринку та подальшого скорочення собівартості одиниці продукції. Більш того, якщо утворення митного союзу передбачає заміну нетарифних заходів дискримінації на користь національних фірм на регіональні преференції, переваги від дислокації всередині митного союзу матимуть тенденцію до підвищення. Наприклад, якщо всередині угруповання відбуватимуться зміни типу «купуй регіональне» замість «купуй національне», мотивація щодо інвестування у цьому регіоні підвищиться.
Утворення зони вільної торгівлі або митного союзу підвищує переваги дислокації країн-членів щодо внутрішніх ПЗІ й іншими шляхами. Наприклад, думка щодо того, що потоки прямих інвестицій частково мотивуються бажанням країн опинитися у межах існуючої «тарифно-нетарифної стіни». Або те, що ПЗІ використовуються закордонними експортерами з ціллю створення зайнятості місцевого населення і таким чином зменшити лобіювання захисту імпорту.
Зважаючи на те, що збільшення інвестицій відбувається не за рахунок збільшення рівня заощадження у даному регіоні чи у іншому місці, це має відволікати потоки ПЗІ з того чи іншого пункту призначення за межами регіональної інтеграційної угоди. Загалом, вільне переміщення праці та капіталу в межах митного союзу, як правило, приводять до кращого використання економічних ресурсів всього союзу.
Разом з тим, головною перевагою митного союзу є те, що країни-члени мають спільний тариф, а це надає можливість спростити митні процедури, якщо не зовсім їх усунути. Щодо зон вільної торгівлі (ЗВТ), то зовнішня торгова політика залишається у компетенції урядів країн, але виникає проблема переспрямування імпорту третіх країн через країни ЗВТ, які мають найнижчий зовнішній тариф. Загалом це знижує ефективність тарифу кожної країни-члена до рівня найнижчого плюс витрати на транспортування непрямого імпорту (що є втратою реальної вартості ресурсів). Звичайним вирішенням цієї проблеми є правила походження товару — тобто беззаперечна мотивована вимога що товари, які підпадають під дію безтарифної торгівлі, мають бути виробленими у країні-члені, а не просто проходити транзитом через ці країни.
На практиці виконання правил походження товару є досить дорогим заходом. Вимога контролювання товарів, що перетинають внутрішні кордони, мають бути збереженими задля гарантування згоди та стягування належних митних податків. Митним органам дозволяється діяти на свій розсуд, що таїть у собі загрозу зловживань такою свободою.
Правила походження ускладнюються тим, що мають враховувати тарифи щодо імпорту проміжних товарів, які застосовуються у виробництві продукції в межах митного союзу. В основу правил походження товару покладено принцип, що зі зовнішнього імпорту у ЗВТ має бути стягнуто тариф під час остаточного продажу, але додаткова додана вартість має бути звільнена від обкладання тарифом.
Правила походження є досить складними і переговорний процес щодо них також є складним (наприклад, угода між ЄС та Польщею щодо правил походження товарів містила 81 сторінку дрібно надрукованого тексту).
Однак, незважаючи на те, що мають місце такі докладні правила походження товару, проблема транзитного імпорту через країни-члени ЗВТ, де діють найнижчі зовнішні тарифи, ще не вирішена. По низькому зовнішньому тарифу країни-партнери можуть задовольнити взаємні вимоги щодо продукту з третіх країн, та експортувати відповідну кількість (або всю) власну продукцію до країн-партнерів. Це явище називається непрямим переспрямуванням імпорту.
Як бачимо, митний союз (МС) надає певні переваги країнам-членам, проте лише невелика кількість регіональних торговельних угод (РТУ) нотифікованих СОТ є фактично членами МС, що обумовлено наступним:
по-перше, гармонізація зовнішньої торговельної політики означає втрату національної автономії;
по-друге, відбувається політичний перерозподіл згідно зі спільним зовнішнім тарифом. Політичні інституції мають бути сформованими задля забезпечення концесуальності або взаємоузгодженості цих тарифів. Більш того, надходження від спільного зовнішнього тарифу мають бути розподілені між країнами-членами. Для більшості країн, що розвиваються, такі труднощі щодо погодження спільного тарифу та розподілу надходжень виявились надто завеликими;
по-третє, спільна зовнішня торгова політика країн-членів МС може зіткатися з проблемами узгодження спільних розкладів з боку лобіюючої опозиції. Прикладом є труднощі, з якими зіткнувся ЄС у гармонізації нетарифних заходів. Незважаючи на те, що ЄС уже понад 30 років є митним союзом, країнам-членам було дозволено зберігати власні квоти щодо певних видів імпорту з третіх країн (наприклад, це стосується одягу, взуття та сталі) та запобігати перетину цими товарами внутрішніх кордонів.
Вищезазначені три основні вади щодо формування МС в більшій ступені мінімізуються країнами-членами, що є приблизно однаковими за рівнем розвитку, як у РТУ типу «Південь—Південь» аніж в угодах типу «Північ—Південь».
Загалом зрозуміло, що для зон преференційної і вільної торгівлі, митних союзів ефективність інтеграції досягається, насамперед, унаслідок інтенсифікації взаємних торговельних потоків. Кількісно оцінити зростання експортних операцій можна, використовуючи, зокрема емпіричну модель Бергетранда.

Модель Р. Бошека ілюструє розвиток регіональних торговельних угод за умови трансформації виробничої бази і передумов, необхідних для координованого пристосування до світової динаміки (рис. 2.4).

На вертикальній осі рисунка показано, які економічні результати альянсів і зон вільної торгівлі. Спеціалізація країни безперервно змінюється в діапазоні від конкурентної до доповнюючої.
За умов конкурентної спеціалізації зони дії учасників союзу перекриваються, і незначні ринкові бар’єри всередині торговельного союзу сприяють внутрішній конкуренції та заохочують діяльність компаній, витрати яких не перевищують витрат конкурентів. Коли ж ефект масштабу незначний, учасники ринку підштовхуються до міжгалузевої спеціалізації.
У будь-якому разі такі союзи вимагають значного короткострокового захисту, коли ж паритет із зовнішніми постачальниками неможливий, то, маючи з ними справу, слід уникати неефективного розподілу ресурсів.
Доповнююча спеціалізація можлива, якщо зони дії учасників союзу майже не перекриваються, що забезпечує захист від зовнішніх суперників. Тоді вихід учасників на світовий рівень продуктивності багато в чому залежить від розмірів внутрішнього ринку, який задовольняє вимоги економічної ефективності. Внутрішніх передумов для цього дуже мало, враховуючи низьку конкуренцію та високу захищеність.
На горизонтальній осі рис. 2.4 представлені різні умови укладення угод, які впливають на розподіл витрат регулювання як всередині торговельного блоку, так і поза ним. Учасники блоку повинні мати широкий доступ на світовий ринок під час здійснення зовнішньоторговельних операцій. Багато в чому міцність митного союзу залежить від прагнення його членів зберегти союз і виконання ними своїх зобов’язань. Необхідними можуть виявитися доступ до інформації щодо зон дії учасників (які перекривають одна одну), товарних ринків і факторів виробництва, а також можливість відслідковувати поведінку партнерів.
Зростання масштабів торговельних угод передбачає узгодженість і координацію їхніх дій з багатьох політичних та економічних складових — подібні рішення впливають на структуру союзів. Найлегше досягти узгодженості в темпах зростання, особливо тоді, коли учасників союзу небагато, а самі союзи відносно однорідні. Членам союзу за таких умов легше обмінюватися інформацією та реагувати на економічні відхилення.
Проте з розширенням союзу та включенням до угоди різнорідних пунктів узгодженість ускладнюється. При цьому виникає необхідність у центральному органі, уповноваженому приймати відповідні рішення. В одних випадках функцію такого органу бере на себе одна країна, в другому — група країн-лідерів, готових взяти на себе тягар участі в союзі молодших партнерів, в третіх — створюється наднаціональний незалежний інститут.
У разі великої кількості членів і широкого діапазону загальних питань неминуче виникають розбіжності, підриваючи тим самим основи подібних об’єднань, якщо учасники союзу не оформили інституціонально свої відносини.
Позиція А на рис. 2.4 відбиває нечисленний блок захищених учасників угоди з доповнюючою спеціалізацією, які орієнтуються, в основному, на імпорт. Позиція В — теж невелика група учасників, котра характеризується конкурентною спеціалізацією, що дозволяє членам союзу ефективно брати участь у світовій торгівлі. Позиція С характерна для багатьох асоційованих країн, для яких конкурентна спеціалізація (і потенційні ускладнення через необхідність виконання умов договору) робить переважною координацію за допомогою ринкових сил, тобто свободи торгівлі. Нарешті, позиція D відповідає поведінці країн-виробників різнорідної доповнюючої продукції. Вони позбавлені переваг на світовому ринку, що ускладнює взаємовідносини з ними і робить малоймовірними фундаментальні реформи.
Основні негативні наслідки, з якими може бути пов’язане приєднання до союзу, такі:
ресурси можуть відпливати із менш розвинених у економічному відношенні країн — членів союзу, до більш розвинених або у напрямку до географічного центру союзу для зниження транспортних витрат;
якщо встановляться тісніші інтеграційні зв’язки між окремими фірмами країн-учасниць, може виникнути олігопольний зговір, який веде до зростання цін на відповідну продукцію; може зрости кількість злиттів, що посилить панування монополій;
від збільшення масштабів виробництва може виникнути ефект втрат, пов’язаний з формуванням надто великих компаній, які стають неефективними через зайву бюрократизацію та інші чинники;
за певних обставин витрати на функціонування союзу можуть бути надзвичайно високими, особливо за відсутності належного контролю за здійснюваними ним витратами. Ці проблеми стають відчутнішими зі зростанням міри втручання у справи окремих держав з боку органів союзу. Якщо, наприклад, деякі витрати будуть вигідні для певної країни, вона наполягатиме на їх збільшенні, розуміючи, що вони фінансуються за рахунок внесків усіх країн-учасниць.
У комплексному вигляді важко оцінити усі ці аргументи. Для визначення того, наскільки країна виграла від приєднання до союзу, необхідно з’ясувати, що було б, якби вона не стала членом союзу.
Необхідно також враховувати, що деякі наслідки, як позитивні, так і негативні, мають довгостроковий характер, залежать від загального стану справ на світовій арені, а інколи мають суто політичний характер.
Л. Кеохане, П. Робсон, М. Дюватріон та ін. зробили спробу відокремити як домінуючі, позаекономічні фактори на кшталт: інтеграційні угруповання дозволяють країнам забезпечити більш надійну обороноздатність, вступ до «елітного клубу» вважається справою національного престижу тощо. Прихильники ще одного підходу вважають, що створення інтегрованої системи дає змогу ставити спільну мету і спільно її досягати (зростання зайнятості, виробництва, соціальна стабільність тощо). При цьому зростає роль держави у вирішенні загальних проблем у рамках інтегрованої системи, коли завдяки зусиллям держав-членів створюється спільний ринок, приймаються найбільш оптимальні рішення, ефективнішим стає виробництво товарів. Робиться спроба довести, що переваги від митного союзу для держави більш суттєві, ніж від проведення нею політики вільної торгівлі. Критики цього напряму відзначають можливість виникнення міждержавних суперечностей внаслідок «прагнення державами досягти національного ефекту». В той же час не відкидається вірогідність виникнення високого рівня кооперації.
Голландський соціал-демократ Ян Тінберген запропонував розрізняти два аспекти інтеграції господарської політики держав-членів: «негативну інтеграцію» — усунення різних інструментів міжнародної економічної політики; «позитивну інтеграцію» — додаткові заходи для усунення неузгодженостей, які можуть існувати між митами та податками в різних країнах, а також позитивні акції у виробничих галузях для здійснення реорганізаційних програм. Він розрізняє заходи щодо узгодженості тих чи інших інструментів господарської політики й заходи щодо створення нових її інструментів в умовах інтеграції.
П. Робсон та А. Ругман вважають, що країни прямують до інтеграції своїх економік задля подолання «фактора обмеженості» (сировина, інші фактори виробництва). Вважається, що цей фактор сприяв зростанню масштабів виробництва, розвитку товарної диференціації і нових технологій.
Зростання масштабів виробництва є прямим наслідком інтеграції, результатом так званих статичних (розміри виробничих підприємств) і динамічних (вчитись виробляти) факторів, що надають можливість економічним суб’єктам більш широко використовувати можливості ринку, застосовувати більш ефективну організацію виробництва.
Це твердження можна проілюструвати даними про зростання торгівлі всередині ЄС, в тому числі міжфірмової. Номенклатура товарів дуже велика, вони розрізняються тільки за якісними характеристиками та дизайном. Перевага інтеграції відображається у технології. Країни збільшують витрати на науково-дослідні дослідницько-конструкторські роботи (НДДКР). Суттєво знизити ці витрати можна за використання переваг інтеграції, тобто, в разі створення нових розробок спільними зусиллями та при спільному їх використанні. Ще одна перевага інтеграції, за даною теорією,— це той факт, що інтеграція сприяє зростанню конкуренції. А конкуренція, як відомо, є потужним стимулом для розвитку виробництв, поліпшення якості продукції тощо. Так, наприклад, А. Маршалл, розвиваючи думку про «справжню інтеграцію», наголошує, що вона можлива лише на стадії економічного союзу, коли відбувається взаємопроникнення національних господарств, і пов’язана зі змінами в їхній структурі. Свою концепцію інтеграції він називає структуралістською.
Неокейнсіанський напрям теорії міжнародної інтеграції відображено в концепції диріжизму (А. Філіп, Р. Купер та ін.). За цією теорією головною проблемою регіональної економічної інтеграції є пошук оптимального сполучення національних програм господарської політики із забезпеченням переваг, які надає тісне економічне співробітництво. Але використати ці переваги можна лише ціною відмови від певної частини національної незалежності або автономії в області визначення економічних цілей та їхнього досягнення.
Для зрілих інтеграційних угруповань (спільний ринок, економічний та політичний союзи) характерні:
синхронізація процесів відтворення;
створення господарського комплексу з тісними взаємозв’язками національних економік з пріоритетом власного поділу праці;
особливі механізми регулювання, переважно через наднаціональні органи;
узгоджена політика як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з іншими країнами та групами країн.
Кількісний аналіз такого типу економічних взаємовідносин суттєво ускладнюється, оскільки для нього потрібне, по-перше, агрегування багатьох показників. Ю. Шишков, зокрема, запропонував прямі та непрямі показники інтеграції. Перші характеризують глибину взаємопроникнення національних відтворювальних процесів — зовнішньоекономічні квоти, коефіцієнти концентрації зовнішньоекономічних зв’язків, а другі — міру синхронізації національних відтворювальних процесів (економетричні моделі «переливу кон’юнктури», переносу інфляції, впливу зовнішньої торгівлі на національну економіку) та зближення економічних структур і нівелювання рівнів розвитку національних економік. По-друге, на цьому рівні регіональної інтеграції економічні ефекти доповнюються соціальними, котрі зачасти мають вирішальне значення для інтеграційних перспектив. Мається на увазі розвиток «взаємної ідентифікації» (К. Дойч) за рахунок компліментарності, симпатії і взаємного притягання як політико-економічних еліт, так і широких народних мас — учасників інтеграційних процесів. Такі ефекти, як відомо, прямим кількісним оцінкам не піддаються, як не піддаються їм і ефекти політичні, зокрема через суб’єктивний характер їх генерування, кон’юнктурність і непередбачуваність.
У цілому послідовний розвиток форм міжнародної регіональної економічної інтеграції забезпечує найбільш повне, найраціональніше використання економічного потенціалу країн та підвищення темпів їхнього розвитку. Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики за рахунок об’єктивно зумовленого зниження цін на основні товари й послуги та створення нових робочих місць і завдяки концентрації зусиль країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку.
Зауважимо також, що в зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються й реалізуються потужні та дійові механізми, інструменти забезпечення колективної економічної та політичної безпеки. Хоча події навкруг Іраку 2002—2003 рр. показують, що, наприклад, практично однозначна позиція країн-членів Євросоюзу щодо загрозливих для нього локальних і міжнародних конфліктів «розривається» в умовах загроз (за підходом США) глобального характеру.
Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між країнами, що їх утворюють, зумовлює логіку і наступність у становленні та розвитку форм міжнародної регіональної економічної інтеграції (табл. 2.4; рис. 2.5).


Більше того, світогосподарський досвід показує, що суб’єктивно форсоване утворення міжнародних регіональних об’єднань з більш глибокою інтеграцією при нерозвиненості попередніх очікуваного результату не дає.
Це, зокрема, наочно підтверджує практика «забігання наперед» у СНД, коли лише документальними є декларовані митний союз декількох держав-учасниць і, навіть, політичний союз Росії і Білорусі за відсутності умов співпраці за правилами зони вільної торгівлі. Приклади валютних союзів низки країн Африки у цьому контексті не є показовими, оскільки їх створення і функціонування обумовлені колоніальним минулим і вкрай нерозвиненою економікою країн-учасниць. Загалом, декларативний характер має використання терміну «спільний ринок» у назвах окремих латиноамериканських об’єднань країн.
Інша справа, що практика міжнародної регіональної інтеграції дещо розширює наведену у табл. 2.4 схему. Найбільш повно модифікації міждержавних регіональних інтеграційних угруповань узагальнив В. Сіденко: виокремлення «промислових» і «повних» зон вільної торгівлі; концепція «економічного і валютного союзу» замість «економічного союзу»; використання терміну «єдиний ринок» або «Європейський внутрішній ринок». Більш «м’які» і чітко не визначені форми міжнародної економічної інтеграції мають і відповідні назви «єдиний економічний простір», «економічне співробітництво» тощо.
При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається торговельна інтеграція. Глибші форми міждержавної координації створюють умови для інтеграції і у сфері виробництва. Рівні, форми та темпи міжнародної економічної інтеграції тісно взаємопов’язані (рис. 2.6).

На сьогодні превалює регіональна торговельна інтеграція — зони вільної торгівлі та митні союзи. В свою чергу, зони вільної торгівлі за кількістю значно перевищують митні союзи. Вони становлять майже 90 % всіх РТУ. Лише незначна кількість РТУ забезпечує повну елімінацію всіх тарифів та нетарифних обмежень між сторонами. Більшість же забезпечує елімінацію та/або скорочення існуючих тарифів за умови застосування різноманітних виключень. Митні союзи зазвичай забезпечують встановлення спільного зовнішнього тарифу у декілька етапів.
За оцінками Світової організації торгівлі. Загальна кількість регіональних торговельних угод становить 240, з яких 172 є діючими (рис. 2.7) з перспективою зростання до 300. При цьому на них припадатиме більше 50 % світової торгівлі.

Географічний розподіл зон вільної торгівлі та митних союзів представлено на рис. 2.8.

Для створення економічного інтеграційного угруповання двох чи кількох країн необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови. З політико-правової точки зору принципове значення мають сумісність політичних устроїв та основного законодавства країн, що інтегруються. Ключовими щодо економічних умов інтеграції є такі критерії: рівень розвитку країн, їх ресурсні та технологічні потенціали; ступінь зрілості ринкових відносин, зокрема національних ринків товарів, послуг, капіталу та праці; масштаби та перспективи розвитку економічних взаємозв’язків країн і т. ін.; важлива також інфраструктурна та соціально-культурна сумісність.
Дослідники інтеграційних процесів виокремлюють серед них добровільні, примусові та напівдобровільні (напівпримусові). Добровільна інтеграція характерна для відкритих демократичних суспільств з ініціативи політичної та економічної еліт за масової підтримки населення кожної з країн, що інтегруються. До останнього часу показовим прикладом такої інтеграції був Європейський союз. Примусова інтеграція (мілітарна чи немілітарна) характерна для імперій та тоталітарних держав (СРСР, СФРЮ, Чехословаччина та ін.). Напівдобровільна інтеграція характеризується наявністю певних «стресових» передумов (воєнна загроза, економічні труднощі тощо). Прикладом може слугувати СНД, інтеграція в ЄС окремих східноєвропейських країн.
Маючи яскраво виражену регіональну специфіку, економічні інтеграційні угруповання країн можуть формуватися такими шляхами:
«знизу — догори», у процесі поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя, коли домовленостям між країнами про створення зони вільної торгівлі, митного союзу чи спільного ринку передує досить тривалий період розвитку міжнародних економічних зв’язків на рівні підприємців, фірм та корпорацій. Ці зв’язки активно підтримуються на державному рівні, водночас розробляються й реалізуються широкомасштабні двосторонні проекти поглиблення міжнародного економічного співробітництва. Саме таким шляхом розвивались інтеграційні процеси у Північній Америці, насамперед між США та Канадою;
«згори — донизу», коли з різних політичних та соціально-економічних причин створюється інтеграційне угруповання країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі подальшого регульованого і скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної інтеграції; переважно таким шляхом розвивалась економічна інтеграція в Європі;
через дво- і багатосторонні переговори і асоційовану участь окремих країн у діяльності інтеграційних угруповань, які вже функціонують. Зокрема, таким шляхом ідуть сьогодні країни Східної Європи, маючи за мету інтеграцію до Європейського союзу. Те саме можна сказати про Мексику, її причетність до формування та розвитку Північноамериканської угоди про вільну торгівлю.
Зауважимо, що для становлення та розвитку конкретних форм міжнародної регіональної економічної інтеграції характерним є взаємозв’язок згаданих щойно шляхів.
Одночасно зазначимо, що розробка і реалізація національних інтеграційних стратегій потребує певного «соціального настрою», адже міжнародна інтеграція народжується спочатку як теорія, а вже потім стає реальною політикою. Щоб стати актуальною, проблема інтеграції має привернути увагу впливових політичних і економічних груп та значної частини населення. Для послідовного розвитку інтеграційного процесу необхідні певні умови та цілеспрямовані дії на всіх етапах, котрі детермінуються історичними умовами, традиціями і особливостями розвитку країн, що інтегруються, та досягнутим на передінтеграційному етапі рівнем їх взаємодії, а також зовнішніми викликами і впливами (рис. 2.9). Останні все більше набувають рис глобальності, що активізує інтеграційні процеси і надає їй якісно нових рис та безпрецедентної масштабності.

Проте, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси міжнародної регіональної економічної інтеграції відбуваються на тлі складного переплетіння політичних і соціально-економічних проблем. Основні чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем, такі:
націоналізм; традиційні конфлікти між окремими країнами та групами країн; ідеологічні розходження;
політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць; зростання затрат при реалізації регулятивних функцій на наднаціональному рівні; суперечності, пов’язані з розширенням інтеграційних угруповань і т. ін.
Сучасним процесам міжнародної регіональної економічної інтеграції притаманні певні особливості.
По-перше, динамізм інтеграційного процесу в цілому зумовлений як дією об’єктивних факторів, так і «ланцюговою» реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань.
По-друге, очевидною є нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей в економічному розвитку країні і регіонів світу. Достатньо порівняти глибину інтеграції в ЄС із невдалими, хоча і амбіційними, інтеграційними зусиллями країн СНД. Як правило, не досягають декларованих інтеграційних цілей більшість міждержавних угруповань в Латинській Америці і, особливо, в Африці. Вкрай нерівномірно розвивається інтеграція в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, на Близькому Сході.
По-третє, поряд з інтеграційними розвиваються і дезінтеграційні процеси, які мають глибокі корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.
Дезінтеграція може мати не лише локальний (провінція Квебек у Канаді; Шотландія, Уельс, Північна Ірландія у Великій Британії; Корсика у Франції; Каталонія та Країна Басків в Іспанії), а й міжнародний (розпад Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії, Ради економічної взаємодопомоги) характер.
У системі взаємовідносин «національна економіка — економічний регіоналізм» важливе, по-перше, подальше поглиблене дослідження питань втрати країнами — учасницями інтеграційних угруповань частини суверенітету, доцільності й ефективності наднаціонального регулювання економічних процесів, а по-друге, — розуміння того, що дезінтеграція формує передумови розвитку інтеграції на нових кількісних і якісних засадах. Іноді виникають умови для повної, часткової чи розширеної реінтеграції, яка є на сьогодні практично не дослідженою в економічній науці, хоча має неабияке практичне значення (рис. 2.10).

У разі повної реінтеграції йдеться про відновлення того чи іншого інтеграційного угруповання в попередньому складі на тих самих, що були до інтеграції, політико-економічних засадах. Часткова реінтеграція спостерігається, коли об’єднуються окремі учасники інтеграційних угруповань на попередніх принципах або всі учасники, але на якісно нових засадах. Розширена реінтеграція характеризується включенням у відновлювані інтеграційні об’єднання нових учасників на тих чи інших засадах. Зрозуміло, що проблематика реінтеграції особливо актуалізується стосовно формування і розвитку взаємовідносин пострадянських та постсоціалістичних країн. Сучасна інтеграційна практика дає приклади майже кожного з видів реінтеграції (СНД, Союз балтійських країн, ЦЄЗВТ, ОЧЕС, ЄЕП, ГУУАМ тощо).